(Serge Lifar)

(Serge Lifar) - відомий з робіт у таких проектах: «A Night at the Opera» (2020), «Ніч в опері» (2020),

Сергій Лифар (українською: Сергій Михайлович Лифар) (15 квітня [за ст. ст. 2 квітня] 1905 – 15 грудня 1986) був українським артистом балету та хореографом, відомим як один із найвидатніших танцівників XX століття. Окрім танцювальної діяльності, Лифар був хореографом, режисером, письменником, теоретиком танцю та колекціонером.

Будучи балетмейстером Паризької опери з 1930 по 1944 та з 1947 по 1958 роки, він присвятив себе відновленню технічного рівня балету Паризької опери, повернувши його на місце однієї з найкращих труп світу.

Лифар народився в Києві, Російська імперія. Офіційною датою його народження вважається 1904 рік (як зазначено на українській поштовій марці 2004 року, присвяченій сторіччю від дня його народження). У 1920 році він став учнем Броніслави Ніжинської в її балетній студії «Школа руху» в Києві.

У 1921 році він залишив Радянську Росію, де його помітив Сергій Дягілев, який відправив його до Турина для вдосконалення техніки під керівництвом Енріко Чеккетті.

Дебют у «Русських балетах» відбувся в 1923 році, а в 1925 році він став прем’єром. Лифара вважали наступником Ніжинського в «Русських балетах». У віці 21 року він отримав головну роль у парі з Тамарою Карсавиною в балеті Ніжинської «Ромео і Джульєтта» (1926, музика Констанса Ламберта); Карсавина була вдвічі старша за нього. Він створив головні партії у трьох балетах Баланшина для «Русських балетів», зокрема в «Кішці» (1927) на музику французького композитора Анрі Соге, заснованому на байці Езопа, де Лифар мав знаменитий вихід на «колісниці», утвореній його партнерами-чоловіками; в «Оді» Леоніда Масіна та «Аполлоне Мусагете» (1928) на музику Стравінського, що зображає народження грецького бога Аполлона та його зустріч із трьома музами — Калліопою, Полігімнією та Терпсихорою; а також у «Блудному сині» (1929) на музику Сергія Прокоф’єва, останньому великому балеті епохи Дягілєва.

Після смерті Дягілєва в 1929 році 24-річного Лифара запросив Жак Руше очолити балет Паризької опери, який занепав наприкінці XIX століття. Лифар надав трупі нової сили та цілей, започаткувавши відродження балету у Франції, і почав створювати перші з багатьох балетів для цієї компанії. Вони одразу мали успіх, як-от «Істоти Прометея» (1929), персональна версія «Привида троянди» (1931) та «Післяобідня прогулянка фавна» (1935); «Ікар» (1935) з костюмами та декораціями Пікассо; «Іштар» (1941) та «Біла сюїта» (1943), який він визначив як неокласичний балет.

У своїх зусиллях із ревіталізації танцю Лифар вважав, що базові принципи балету — зокрема п'ять позицій ніг — обмежують рухливість танцівника. Він кодифікував дві додаткові позиції, відомі як шоста та сьома, з розворотом стоп всередину, а не назовні, як у перших п'яти позиціях. Шоста та сьома позиції не були винаходом Лифара, а стали відродженням позицій, що вже існували у XVIII столітті, коли в класичному балеті було десять позицій ніг; і їхнє використання обмежується хореографією Лифара. ...

Джерело: Стаття «Serge Lifar» з англійської Вікіпедії, ліцензія CC-BY-SA 3.0.

Найбільш значущі роботи (Serge Lifar)

Вся фільмографія (Serge Lifar)