(Abram Room) - Режисер відомий з робіт у таких проектах: «The Bay of Death» (1926), «Бухта смерти» (1926), «A Severe Young Man» (1935), «Суворий юнак» (1935),
Абрам Матвійович Рум (рос. Абрам Матвеевич Роом; справжнє ім'я — Абрам Мордхелевич Ром; 28 червня 1894, Вільна — 26 липня 1976, Москва) був радянським кінорежисером і сценаристом.
У 1914–1917 роках він навчався в Санкт-петербурзькому Психоневрологічному науково-дослідному інституті імені Бехтерева, а з 1917 по 1922 рік — на медичному факультеті Саратовського державного університету. З 1917 року працював у Саратові в художньому відділі як професор і ректор Вищих театральних мистецьких майстерень. З 1923 року був директором Театру Революції Всеволода Мейєрхольда в Москві, директором і викладачем Вищої педагогічної школи Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету в Кремлі. З 1924 року обіймав посаду директора студій «Госкіно», «Совкино», «Союзкино». З 1936 року був директором студії «Мосфільм». У 1925–1934 роках викладав у ВГІКу як старший викладач.
Найвідомішим фільмом Рума є «Ліжко і диван» (1927) за сценарієм Льва Кулешова та Віктора Шкловського. У фільмі жінка, заміжня за будівельником, заводить роман зі своїм мешканцем. Стрічка відстежує еволюцію домогосподарки в сильну визволену жінку, що було дуже незвичним для того часу. Іншою помітною роботою є «Привид, що не повертається» (1929).
Першим фільмом, який він поставив, була стрічка «Горілчана гонитва» 1924 року. Він зняв перший звуковий фільм у Радянському Союзі — документальну стрічку «План великих робіт» 1930 року. Серед інших режисерських робіт: «Зрадник» (1926), «Колії» (1928), «Злочинці» (1933), «Ескадрилья № 5» (1939), «Заторгнення» (1945), «У горах Югославії» (1946), «Школа скандалів» (1952), «Гранатовий браслет» (1964), «Пізні квіти» (1969) та «Людина попереду свого часу» (1971).
Згадується в німецькій книзі «Texte zur Theorie des Films» (Albersmeier 1998, с. 304) [Тексти з теорії кіно]: «А. Рум, запеклий опонент концепції Сергія Ейзенштейна, у своєму есе "Мої кінопереконання" (журнал "Радянський екран", 1926, № 8, с. 5) постулював: Пріоритетне значення в кіно має належати живій людині... [нім. Vorrangige Bedeutung kommt im Film dem lebendigen Menschen zu...], саме те, що відкидав Ейзенштейн».