Лілія Алексютіна

Вважаю, що моя історія, як і багатьох інших людей із Маріуполя - важка. Коли все тільки почалось я була зі своїм хлопцем, мій батько наказав мені залишатись із ним, бо до мого района вже були попадання, я через суперечки залишилась. Коли почав пропадати зв‘язок, а обстріли стали ще потужнішими , мене захопила паніка та я рвалась додому, я й гадки не мала чим я зможу допомогти у разі чого, як мені туди дібратись живою , та й взагалі у голові була каша, але я дуже хотіла до своєї родини… хлопець та його батьки мене не пускали, хоч я і закатувала істерики, намагалась пояснити, що моя родина можливо зараз у біді, що дайте мені хочаб братика забрати до себе, папі було б легше піклуватись про життя бабусь, проте вони раз за разом мені нагадували, що наказав мені батько і що навіть на вулицю вийти - смеиртельна небезпека. Все це мене давило і мені залишалось тільки слухати те, що кажуть. В один день я більше не змогла зловити зв’язок і після цього до кінця того пекла його не було, кожен день я благала всесвіт, щоб зберегли життя родини, при цьому намагалась зберегти своє, кожен раз це було диво, справжнє диво, мені вдавалось вижити там, де я вже не думала, що це вдасться… десь знаходилась їжа, хтось допомагав із водою, але їсти було всеодно важко, бо постійно думала , а чи є що їсти моєму брату,папі, бабусям, дивом було кожен раз рятуватись від осколків та уникати збігом обставин прямих попаданнь… Я допомагала сусідкам, бабусям по вулиці , при цьому вірила , що знайдуться ті, хто буде допомагати моїй родині, але були страшні факти, від котрих серце рвалось, наприклад, що там, не десь далеко, а тут, на сусідній вулиці, є лежача бабуся, що залишилась без родини, їй ніхто не допоможе, ми також, бо там вже горіли будинки і йшли постійні обстріли по будинкам, болючі реалії , але насамперед я повинна піклуватись за тих, хто навколо мене і благала, щоб хтось також опинилася поруч з моєю родиною. Я дуже багато зараз про неї сказала, бо кожню хвилину там, у пеклі, я гадала та молилась, бо рідніших немає і це був жахливий страх.
Було попадання у будинок мого друга, я бачила як горить його дім, але від шоку навіть не плакала, просто дивилась на смерть, її було дуже багато. Справжнє пекло.
Коли їжі майже не було, коли доводилось ділити одного голубя на чотирьох, ми вирішили тікати попри усе, бо якщо не від снаряду, то від голоду помремо. Виходили ми пішки, через завод Ільча. Ці жахливі кадри, звуки самольотів та пил на обличчі від ударної волни - назавжди зі мною, ці трупи на дорозі, розбиті вулиці, постійні обстріли та страх помирати у муках десь на обочині - було як один жахливий сон, йшли ми тридцять кілометрів, хотілось пити і хотілось додому. Мене згризала совість за те, що я зараз рятуюсь одна, без родини , але до них вже дістатись неможливо було, орки не пускали по районам навіть жінок.
Дорога була важка, але була ціль, ми це змогли, вирвались як тільки могли до Бердянська , а звідти у Запоріжжя. Хлопець пішов добровольцем , я дізналась за смерть батька, дізналась що всеж таки мої бабусі та брат змогли вижити, але їх примусово вивезли до Росії. Ці дні були жахливі, я не розумію як я не з‘їхала з глузду, всього тут не розписати. Зараз я одна у Запоріжжі, чекаю на перемогу своєї Батьківщини, та роблю все, що в моїх силах, щоб її наблизити.