Людина не дерево!

Людина - не дерево.
Знаєте, інколи виникає таке бажання... Зібрати рюкзак, взяти палатку, котелок, спальник... І вийти з дому. Піти куди очі дивляться. Світ такий величезний! В ньому стільки всього цікавого! Неймовірна природа, гори, озера, річки! Місця, де майже немає людей, де тварини живуть, як жили триста, п'ятсот, тисячу років тому! Дика природа, столітні дуби, споконвічний спокій...
Палатка є, і спальник, і котелок. Є і звичка спати на землі - за довгі місяці в АТО ліжко було нечастою розкішшю. Та й далека дорога не лякає. Лякає лиш розуміння, що життя коротке...
Просто, прокинутись вранці, спакуватися, і вийти з дому. Наздоганяти сонце...
А ввечорі, десь там, далеко, куди донесли ноги, розбити палатку, закип'ятити чайку, лягти на березі озерця; а навколо - тиша! Тільки плескає вода, тільки вітер шелестить. Та ще пташечки щебечуть... І ніяких людей; ніякого гамору, криків, чвар, сварок. Природна Благодать. Місяць вночі, сонечко вдень, і дорога, котра щодня дарує щось нове.
Ми не дерево. Не маємо вік стояти на одному місці.
Ми маємо Жити.
Поки живі.